Вона випірнула з-під ковдри й вимогливо подивилася на мене.

— Тепер твоя черга.

Я засміявся, привернув її до себе й ніжно обійняв.

— Ти більше не ніяковієш?

— Більше ні. Зніяковілий гарбуз перетворився на сміливу принцесу. Давай униз.

— Зухвалу принцесу, — задоволено виправив я, і доріжкою поцілунків спустився туди, куди вона мене спрямувала.

Те, що мало з’явитися в просторі, у повітрі, жахало мене. Я раптом відчула себе в абсолютній небезпеці. У тьмі кромішній — але не на даху, а в підвалі. Сирому та смердючому, самотньою та безсилою. Голою і зв’язаною. Я хотіла, щоб мене знайшли — але до тремтіння противилася думці, що мене побачать у такому стані. 

Саме так я відчувала себе, коли здавалося, що мною от-от знехтують.